"Ходить гарбуз по городу, питається свого роду –
"Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?".
Ці рядки, мабуть, відомі усім. Пісня вважається народною. Та мало хто знає, що у цієї пісні є "батько" - Володимир Степанович Александров. Він писав вірші, п’єси, оперети, лібрето, казки, біблійні переклади, збирав етнографічний матеріал і фольклор. Але обезсмертив себе поет одним жартівливим віршем "Пісня про гарбуза".
2 липня 1825 р. у с. Бугаївці на Харківщині народився Володимир Александров - генерал, композитор, український письменник. Оскільки родина не мала особливих коштів на навчання, закінчив Харківську духовну семінарію, потім медичний факультет університету (1853). Був призначений військовим лікарем у Варшаву. Там опанував польську мову, витримав іспит на ступінь доктора медицини при медичній раді Сенату, бо університету тоді у Варшаві ще не було. У 34 роки удостоївся звання доктора медицини, але коштів на придбання приватної практики не було, тому подався на військову службу. Служив лікарем у Варшаві, Полтаві, Керчі, дослужився до генерала. І всюди Володимир Александров залишався собою: в родині з дружиною Олександрою та дітьми спілкувалися тільки українською; стіни його кабінету прикрашали портрети українських письменників і всіх гетьманів. А, щоб власні діти зростали українцями, Володимир Александров спілкувався вдома українською, складав для малечі вірші. Наприклад, малі Александрови довго не могли запам’ятати, що кавун, гарбуз, диня – ягоди, городина, тобто родичі. От батько вигадав віршика.
Деякі поезії Володимира Александрова стали популярними романсами:
Ти несись, мій спів, з мольбою,
В небо відлітай.
І на тихую розмову
Вийди, мила, в гай.
А в гаю гримить, стихає
Пісня солов’я,
Тож він милу викликає,
Молить, як і я.
На схилі літ Александров уклав історичну збірку «Гетьманщина» (колекція портретів гетьманів України від Б.Хмельницького до К.Розумовського з біографіями), підготував лібрето опери П. Щуровського «Богдан Хмельницький». 1886—92 випустив два альманахи «Складка».
17 квітня 1890 року написав самому собі таку епітафію:
«Владимир Степанович Александров. Доктор медицины.
Помер (рік, місяць і число)
З тієї ж самої причини,
З якої й всі ті помирають,
Що медицини овсі і не знають».
10 січня 1894 року у Харкові упокоївся 68-річний Володимир Степанович Александров, український поет, доктор медицини, генерал.Сьогодні на могилі українця височить гранітна стела з написом: «Писатель Владимир Степанович Александров 1825—1894».
«Яке коріння – таке й насіння…», – кажуть недарма. Українською стежкою батька пішла й дочка генерала Людмила Александрова. Народилася в м. Ізюм, випускниця Варшавської консерваторії. Одна з перших жінок-професійних композиторів царської росії. Вона написала музику до двох романсів-шедеврів «Дивлюсь я на небо» (сл. М. Петренка, аранжування Якова Степового) та «Повій, вітре, на Вкраїну» (сл. С. Руданського). У 1872 році романс «Повій, вітре, на Вкраїну» дебютував на сцені в опереті Володимира Александрова «За Немань іду». Перший грамзапис української пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» було зроблено на французькій фірмі звукозапису «Пате» полтавчанином Тимофієм Піддубним 1910. У часи розстріляної українізації до списку улюблених cmaліним пісень увійшла «Дивлюсь я на небо», але дозволялося виконувати тільки перші два куплети. Людмила Володимирівна працювала вчителем у Харкові, нерідко приїздила до Бугаївки, де мала приятелів, які не корилися більшовикам, кілька разів піднімали повстання. Через це у 1937 р. непокірних чоловіків с. Бугаївки оголосили японськими шпигунами й розстріляли у харківському Лісопарку, де згодом розстріляли декілька тисяч польських офіцерів. Кажуть, що це стало причиною зникнення Людмили Александрової: зникли всі відомості про Александрову, фото, навіть дати життя. Її романси звучали по радіо, зі сцен, але їх називали народними піснями...
Коментарі
Дописати коментар